У другу неділю грудня Україна вчетверте відзначатиме День благодійництва. Хто ж вони – сучасні добродійники, кому допомагають? Кореспондент "Урядового кур’єра" шукала відповіді у розмові з директором благодійної організації "Партнерство "Кожній дитині" Василиною ДИБАЙЛО.
– Василино Дмитрівно, що для вас особисто означає поняття "благодійність" та як ставитеся до цього свята?
– Благодійність – це певний прояв альтруїзму. Проте, на моє переконання, в кожному альтруїсті-благодійнику закладена частка здорового егоїзму. Адже, зізнаймося відверто, чому ми допомагаємо нужденним? Бо самі хочемо жити у кращому середовищі, де не поширюються бідність, хвороби, агресія та інші негаразди. Прагнемо, аби наші сини й дочки спілкувалися з дітьми, у яких немає проблем. А для цього маємо вкладати певні ресурси, якими володіємо, – не тільки кошти, а й знання, час, увагу, турботу й тепло душі у тих, хто цього потребує.
До свята у мене двояке ставлення. З одного боку, це хороша ініціатива, адже маємо нагоду відзначити людей та організації, що справді допомагають нужденним, роблять внесок у розвиток доброчинності. З іншого, дехто з них не завжди має час і можливість, а інколи і бажання брати участь у заходах, які визначають кращих благодійників. Трапляються й такі – допоможуть на гривню, а пропіаряться на сотню. Наша організація вже кілька років поспіль не бере участі в цих "святкуваннях" через певну несумісність деяких переможців конкурсів з нашими принципами. Наприклад, 2008 року перше місце в конкурсі "Благодійник року" посів один із відомих приватних банків, який за власний кошт закупив та безкоштовно передав дитячим лікарням медичне обладнання на значну суму. Тим часом на своїх рахунках цей банк затримував гроші, які для нашої організації надав інший філантроп для термінової реалізації важливого проекту допомоги дітям-сиротам. Ми тоді звернулися до організаторів конкурсу із запитанням, чи можна назвати справжнім доброчинцем того, хто робить справи… за рахунок благодійності інших, проте вичерпної відповіді не отримали.
– На вашу думку, яких доброчинців більше в Україні -вітчизняних чи закордонних? Чи звітують вони про свою діяльність державі?
– Покладати надто великі надії на допомогу зовні – не є стандартом для розвиненої країни. Тож насамперед маємо розраховувати на власні ресурси, у тому числі й у сфері благодійності. Вважаю, що допомагати бідним мають, передусім, їхні співвітчизники. Адже вони краще розуміють потреби тих, хто живе поряд. А допомагаючи їм, роблять і своє життя кращим.
Звісно, перед органами державної влади про свою діяльність ми звітуємо. Хоча, по-правді, робити це інколи досить складно, адже цю допомогу слід спочатку порахувати чи виміряти. А якщо її надають не в грошах, як маємо чинити? Наприклад, нашій організації на добровільних засадах безкоштовно у вільний час допомагають юристи, педагоги, вихователі і просто добрі люди, які за покликом своєї душі прагнуть приділити увагу і зігріти теплом серця обділених долею дітей. Як обрахувати їхню благодійність? А за кордоном це роблять: наприклад, рахують, скільки годин пропрацював як волонтер, скажімо, юрист, і множать їх на середню зарплату такого професіонала по країні. А потім ще й подають статистичну звітність до державних органів, скільки ця людина принесла доходу до загального ВВП країни. У нас поки таке не практикується. Багато вітчизняних компаній надають підтримку власною продукцією. Але за нашим законодавством на доброчинність вони мали б відраховувати від 2% до 5% власного прибутку. Невеликі компанії не завжди можуть це собі дозволити. От і доводиться трохи хитрувати – продавати продукцію за символічну ціну, скажімо, за 1 гривню. Але офіційно врахувати це як благодійність уже не можна, бо проведена операція купівлі-продажу.
А вся допомога, що надходить в Україну з-за кордону, обов’язково обліковується та відображається в усіх належних офіційних документах. Тому інколи здається, що у нас її більше, ніж вітчизняної.
– Вважаєте, що вітчизняні філантропи мають переймати досвід іноземних колег, чи є сенс "винаходити власний велосипед"?
– Нині саме в нашій державі поширений досвід, коли відомі люди – провідні бізнесмени, зірки естради та спорту створюють власні благодійні фонди. З одного боку, це добре, адже, по-перше, вони небайдужі до нужденних та знедолених, а по-друге, чимало їхніх шанувальників дійсно їм довіряють, а отже, вкладатимуть гроші у добрі справи. Проте подивімося, що відбувається далі. "Зірка", яка збирає кошти, потім сама вирішує, куди, на її власну думку, їх краще спрямувати. Але кожен фахівець у своїй справі, і не завжди співак чи футболіст може розібратися, кому ці гроші на той момент найпотрібніші. За кордоном роблять інакше. Якщо відома людина популяризує певний благодійний проект, вона закликає своїх прихильників вносити кошти саме до конкретної організації чи на певну акцію, а не до свого фонду. За міжнародною практикою благодійництва, великі корпорації взагалі створюють фонди, куди і перераховують гроші. А далі оголошують конкурс серед організацій, які як фахівці у цій справі точно знають, хто і де саме на той час найбільше потребує допомоги. Переможці конкурсу отримують ці кошти і вже впроваджують конкретні доброчинні проекти. Тобто кожен займається своєю справою. Такий підхід, на мою думку, практичний та ефективний. Переконана, що наші філантропи невдовзі також до цього прийдуть.
– З якими проблемами стикаються нині благодійники?
– Найбільша проблема – у бюрократизації нашої системи. Адже практично єдиний шлях, яким нині людина може надати допомогу, – принести гроші до благодійної організації та отримати там відповідний документ – прибутковий чи касовий ордер. Або піти до банку, вистояти у черзі, заповнити силу-силенну паперів і лише тоді перерахувати гроші на благодійність. Але мало хто згодиться саме так проводити свій вільний час. За кордоном (у Німеччині, Бельгії, Англії) це роблять простіше. Благодійники йдуть до великих організацій і пропонують їхнім працівникам відраховувати щомісяця незначні суми (лише у кілька євро) на допомогу нужденним. І якщо людина погоджується, їй достатньо раз підписати єдину форму. Далі волонтер із цим документом іде до банку, і вже працівники установи за напрацьованою роками системою "dіrect debіt" (пряме списування) із зарплатної картки людини автоматично щомісяця перераховують ці кошти до благодійників. Якщо власник картки чомусь зневірився в роботі обраних благодійників, йому достатньо прийти до банку і скасувати це доручення. А далі обрати іншу організацію або взагалі не платити.
Волонтери нашої організації зверталися до керівників кількох великих приватних столичних підприємств із пропозицією зробити їхнім працівникам презентацію своєї організації та її діяльності, а потім запропонувати разом із нами підтримати дітей-сиріт та малюків із кризових родин. Нехай для людини це невеликий внесок (10 чи 20 грн на місяць), та якщо на підприємстві працює до тисячі осіб, за місяць матимемо певну суму, яку зможемо спрямувати на конкретну допомогу. Проте, на жаль, скрізь отримали відмову – вони не хочуть перепрацьовувати по бухгалтерії та звітності. Натомість деякі фінансові установи практикують такий собі нав’язливий сервіс: вам відкриють картку і з кожної покупки певні (нехай навіть зовсім мізерні) кошти відраховуватимуться до обраної банком (не вами!) організації. На мою думку, це відчутно перешкоджає розвитку благодійності в Україні, адже людей завжди дратує, коли їх позбавляють права вибору і щось примусово нав’язують.
А поки наша організація нещодавно впровадила нову форму збору коштів – через Інтернет. Ми створили окрему сторінку, на якій детально розповіли про благодійну акцію "Книжка про мене – створимо разом". Ідея – зробити фотоальбоми для дітей, які виховуються в будинках-інтернатах. Аби, вийшовши з тих стін, вони мали на згадку про проведені там роки не лише медичну довідку, а й фотографії, свої малюнки тощо. Маючи власний картковий рахунок у банку, будь-яка особа, що виявила бажання підтримати наше починання, могла, не відходячи від свого комп’ютера, перерахувати кошти. Акція проходила влітку, тож ми хвилювалися, що більшість людей буде на відпочинку. Aле потребуючи на цю акцію 15 тис. грн, ми зібрали понад 20. Наразі з упевненістю можу сказати -українці готові жертвувати на благодійні справи. Але для цього слід спростити процедури та надати філантропам більше можливостей. Адже вітчизняні банки, на жаль, не хочуть працювати з благодійниками – є багато регулюючих обмежень щодо фінансових операцій для неприбуткових організацій. Однак наш досвід свідчить: наші громадяни готові допомагати у різних формах, у тому числі й фінансово, але воліють робити це без зайвих клопотів. А нам, благодійним організаціям, потрібно мати свій конкретний сектор роботи, бути професіоналами та створювати більше можливостей для доброчинців.
ДОСЬЄ "УК"
Василина ДИБАЙЛО. Народилася у м. Радехів Львівської області. Закінчила Національний університет "Києво-Могилянська Академія" та London Metropolіtan Unіversіty. З 2000 р. активно займається суспільно-корисною діяльністю, була керівником волонтерських програм, директором Ресурсного центру ГУРТ. Працювала як експерт та консультант у багатьох міжнародних організаціях та проектах, зокрема, щодо питань стратегічного планування, управління проектами, розробки та розвитку волонтерських програм, залучення ресурсів місцевих громад. З 2006 р. – у благодійній організації "Партнерство "Кожній дитині", а з квітня 2010 р. обіймає посаду директора.