Приватна філантропія не може замінити державні соціальні програми
Думка, що громадські благодійні організації можуть ефективно замінити державні соціальні програми – шкідлива фантазія, яка слугує аргументом для скороченнях цих програм, пише Los Angeles Times.
Як це часто трапляється, коли попит на державній соціальні програми росте, останнім часом йде багато розмов про потребу у поверненні до традиційної американської системи громадської та релігійної допомоги нужденним – благодійності, а не державній допомозі.
Найчастіше про це говорять фіскальні консерватори, такі як конгресмен Пол Райн, який сказав, що жителі передмість не повинні проходити повз неблагополучних сусідів із думкою «Я сплатив податки, хай цим займається держава». Натомість він радить всім залучатися, наприклад, через церковну доброчинність або менторську програму, для того, щоб вплинути на зміни.
Це зараз популярна тема. Вважається, що благодійність є більш чутливою до індивідуальних потреб і менш бюрократичною, ніж держава. Вона надає більше допомоги і не так пригнічує ініціативи, як державна «подушка безпеки».
Також вважається, що вона більш людяна. Представник Каліфорнії у Конгресі закликає своїх колег допомагати бідним людям через церкву, бо «це поклик серця, а не мандату чи значка». Але це ілюзія, і до того ж досить поширена ілюзія. Співробітник Інституту Рузвельта Майк Конзцал назвав її «фантазією волюнтаризму». Ідея того, що громадська або церковна благодійність буде більш ефективною ніж держава, яка допомагає в економічній скруті, не виправдовується з тих часів, коли промислова революція перетворила США з аграрної на урбаністичну націю.
Правда полягає в тому, що приватні, комунальні та релігійні подаяння просто не можуть задовільнити потреби, з якими працюють державні програми. Давайте подивимося, чому.
Для початку, благодійні організації стають жертвами тих самих економічних викликів, що й інші частини суспільства. Пожертви зменшуються саме в той час, коли вони найбільше потрібні. За даними дослідження Giving USA, філантропічні пожертви впали з 345 мільярдів доларів у 2007 році до 293 мільярдів у 2009 році. Потім вони збільшились до 316 мільярдів у 2012 році, але все ж не повернулися до рівня 2004 року. Зниження спостерігаються в усіх категоріях донорів – корпораціях, фондах, спадщині, індивідуальних пожертвах. Також зменшується частка персонального прибутку та ВВП, що йде на благодійність.
І це не новий феномен. Частина міфології Великої депресії – це те, що благодійність зростала у ці важкі часи, але правда є діаметрально протилежною. Загалом пожертви зменшилися на одну п’яту з 1929 року по 1933. Серед заможних людей, жертвування на благодійність зменшилось на 70%.
У 30 роки витрати на турботу про безробітних та літніх людей швидко спорожнили ресурси громадських та церковних груп, і тоді порожнечу заповнили державні програми. Федеральний уряд запустив ряд програм, найбільшою з яких було соціальне страхування, яке не тільки гарантувало пенсії, а й надавало страховку на випадок безробіття.
Те, як структуровані благодійні пожертви у США сьогодні, часто призводить до того, що багаті не допомагають бідним, а ще більше поглиблюють розрив між собою та бідними людьми.
Дослідження, проведене у 2007 році Університетом Індіани виявило, що тільки 30% індивідуальних пожертв у 2005 році біли направлені на допомогу бідним – включаючи пожертви на покриття базових потреб, медичне обслуговування, стипендії та таке інше. Найменшу частку пожертв на потреби бідних зробили найбагатші донори з прибутком більше 1 мільйона доларів. Бідним вони пожертвували 3,8% своїх благодійних витрат. Серед тих, у кого прибуток складає 100-400 тисяч доларів, ця цифра становить 12,4%.
Найбагатші донори розвивають свої славні проекти, що виражають їх цінності або уподобання, а не створюють механізми перерозподілу благ на користь бідних. Куди ж багаті вкладають більшість грошей? Як виявилось, найбільше у заклади освіти, де навчаються їх власні діти.
Наприклад, фонд школи Вулсайд у Кремнієвій долині зібрав понад 11 мільйонів доларів з 2007 по 2011 рік. Ці гроші пішли на одну школу, в якій навчається менше 500 дітей, більшість з яких – із заможних сімей інженерів та підприємців.
А неподалік, у східному Пало-Альто, є шкільний округ Равенсвуд зібрав за той же період одну третину цієї суми для підтримки 8 шкіл, в яких навчається 3500 учнів, 90% яких походять із бідних сімей. Звичайно, немає нічого поганого у тому, що батьки роблять пожертви до шкіл, де навчаються їхні діти. Питання у тому, чи повинні бідніші батьки через податки надавати субсидії і своїм заможним сусідам, які отримають податкові пільги за свої пожертви – адже всі пожертви, як на бідних, так і на школи де навчаються заможні діти класифікуються за одним податковим кодом.
Тож якщо держава скоротить соціальні програми, як це пропонують деякі політики, це не означає, що багатії захочуть більше коштів виділяти на підтримку менш щасливих членів суспільства. Казки про більш людяну благодійність не діють у великому масштабі і саме «бездушні соціальні програми» федеральних агенцій дають людям можливість бути нагодованими, мати житло і дати освіту дітям.
Це скорочений переклад статті з видання Los Angeles Times