У що вкладати кошти благодійникові: в учителя чи в теплі батареї школи? Як залучати підтримку освітніх проектів? Чи варто батькам інвестувати в систему освіти? Про це дискутували понад 40 представників найбільших благодійних фондів, освітніх закладів та головного управління освіти та науки КМДА під час тематичної зустрічі "Благодійність в освіті: реалії, реформування та розвиток” у рамках постійної програми Українського форуму благодійників «Відверті розмови про благодійність» 27 жовтня 2011 року в Києво-Могилянській академії.
Тетяна Люта, завідувач Лабораторії історичних студій НАУКМА, канд. іст. н., яка люб’язно надала приміщення музею для проведення тематичної зустрічі, відкрила її словами: «Тут головний благодійник – Іван Мазепа. Я намагалася перерахувати благодійні його пожертви на теперішні кошти. Нам іще гнатись і гнатись за такими зразками, щоб почуватися господарями цієї країни».
Світові тенденції у відносинах благодійників і освітян окреслила директор Українського форуму благодійників Анна Гулевська-Черниш. За її словами, торік 14% усіх благодійних інвестицій у США – а це понад 41,5 мільярд доларів – було спрямовано саме на освітню галузь. Обсяг пожертв на користь «світла знань» та «граніту науки» в Україні порахувати неможливо, оскільки найбільшими благодійниками галузі є батьки, і тільки частина їхніх коштів надходить до зареєстрованих шкільних благодійних фондів. За підрахунками фонду «Відродження» станом на 2011 рік батьківські інвестиції в освіту склали не менше мільярда гривень.
Батьки – таємні благодійники освіти
З боку держави бюджети навчальних закладів фінансуються на 50%. На рівні Міністерства освіти декларується, що благодійні внески батьків є виключно добровільними і жодна державна освітня установа не має права вимагати сплати цих внесків, на практиці батьки вимушені сплачувати вступні та поточні внески, якщо бажають, щоб їхня дитина навчалась у більш-менш адекватному та здатному забезпечити достатній рівень освіти навчальному закладі.
Неврегульованість практики збору грошей та непрозорість їхнього подальшого використання породжують навколо цієї теми багато скандалів, пліток та непорозумінь, наслідком яких є недовіра батьків як до навчальних закладів, так і до системи освіти в цілому. Адже благодійні фонди при школах у багатьох випадках є примусовими і значна їх частина не легалізована, відсутнє професійне управління цими фондами. Як наслідок — непрозоре залучення коштів, прийняття рішень щодо їх розподілу, система звітування про витрати тощо. У більшості випадків цільове використання благодійних коштів від батьків залежить виключно від моральної позиції директора. Отже, доки батьки не матимуть прямого доступу до управління власними благодійними внесками, доти розвиватиметься суспільна недовіра. Адже саме батьки повинні вирішувати, на що підуть їхні благодійні внески: чи на ремонт даху, чи-то на закупівлю нових комп’ютерів, чи на доплату заробітної платні вчителю, якого вони хотіли б бачити у своїй школі.
Найоптимістичніше звучав голос Вікторії Челомбітько, першго заступника начальника ГУОН КМДА: «Половину окреслених проблем у Києві вже вирішено. Ніхто не змушує батьків здавати гроші на потреби школи. Якщо здають, то повинні цікавитися, куди здані кошти йдуть».
Металопластикові вікна vs інтелектуальний капітал
Гострі дискусії точилися під час тематичної зустрічі довкола дилеми: інвестувати в підвищення якості освітнього процесу чи у підтримку інфраструктури освітніх закладів. Катерина Смаглій, представниця одного з найбільших благодійників української освіти, фонду «Відродження», категорично заявила: підтримувати інфраструктуру повинна держава. Юрій Шукевич, директор Київського фінансового ліцею і голова Асоціації керівників шкіл м. Києва виступає за легалізацію доплати за якісне навчання: «Державі слід визнати, що цілком безкоштовної освіти не буде. Вона повинна фінансувати капітальні витрати (комунальні послуги, капітальні ремонти, оплату праці освітян). На плечі батьків ляже харчування і медичне обслуговування дітей, ремонт меблів та інвентаря – так воно вже є, тільки про це не говорять уголос».
Світлана Калашнікова, проректор з науково-методичної, інноваційної та міжнародної діяльності, Київський університет ім. Б. Грінченка вважає, що нині донори вкладають ресурси переважно у педагогів, учнів, студентів. Але майже нічого не робиться для директора, для реформування системи освіти. Донори освіти фінансують інфраструктуру, штатні розписи, а не результат. Багато благодійних ініціатив в освіті дублюються, тому загального ефекту по країні не видно. Рецепт від Світлани Калашнікової – «робити системні ін’єкції», координувати свою діяльність і націлитися на стратегічну мету. Інакше вітчизняна освіта перебуватиме на межі виживання, а не розвитку. Одна з причин ситуації, що склалася в українській освіті, – це застаріла система управління галуззю. Вона функціонує за підходами процесоорієнтованої діяльності, тимчасом як в усіх розвинутих країнах освіта вже давно є проектноорієнтованою дільністю. Іншими словами, для української системи освіти важливо, скільки в ній працює шкіл, вищих навчальних закладів, скільки працевлаштовано вчителів та відвідує освітні установи учнів. Водночас для проектноорієнтованої діяльності важливо те, скільки випускників системи освіти стануть гідними громадянами та будуть знати й поважати цінності держави, зможуть без проблем влаштуватися на роботу, будуть залученими до розв’язання загальнодержавних завдань, зможуть представити країну на міжнародному рівні.
Наразі в Україні протягом кількох останніх років декілька благодійних фондів та бізнес-компаній реалізовують проекти, спрямовані на розбудову потенціалу вітчизняної системи освіти. Вони різні за своєю природою та завданнями. Так, зустрічаються приклади системноорієнтовних проектів (наприклад, МБФ “Відродження”, фонд Ріната Ахметова “Розвиток України”), які спрямовані на впровадження певних змін у визначеному секторі системи освіти. На противагу цьому, Фонд Віктора Пінчука вже протягом кількох років впроваджує особистісноорієнтовні проекти, які не передбачають системних змін, а створюють умови додаткового чи альтернативного навчання для окремих осіб. Крім цього, зустрічаються також і змішані проекти (компанія “Майкрософт”, Благодійний фонд “Україна
У процесі дискусій учасники погодилися, що нині не всі благодійники готові до віддаленого результату освітніх проектів. Реальний ефект від інвестицій в освіту слід чекати через 10-15 років. Водночас Олександр Власенко із фонду «Розвиток України» розповів, що відчути результат від благодійних вкладень і скоригувати подальшу діяльність допомагає постійний моніторинг того, як учасники проекту застосовують набуті знання.
Благодійники – не мішки із грішми
Саме в такому образі, за словами Олександра Власенка, керівника проектів у напрямку «Освіта» фонду Ріната Ахметова «Розвиток України» нині сприймають соціальних інвесторів чимало освітян. Він радить представникам навчальних закладів ставитися до донора як до рівноцінного партнера, який долучатиметься до реалізації фінансованих ним програм. Олександр Власенко також окреслив проблему низького рівня технічного оснащення навчальних закладів, який не дозволяє реалізовувати сучасні інноваційні програми. Представник фонду «Розвиток України» пояснив, що ВНЗ слід усвідомити цю проблему і активно шукати різноманітних шляхів її розв’язання, адже один донор не зможе купити обладнання для всіх, хто цього потребує.
Освітнім закладам слід мати набір якісних і взаємно вигідних пропозицій для потенційних благодійників. Щоб почати співпрацювати із системними донорами, слід розумітися на проектній діяльності. Адже саме через проекти реалізуються благодійні ініціативи.
Ірина Гуцал, керівник Стипендіальної програми «Завтра.UA» Фонду Віктора Пінчука пояснила, як фонд запобігає зловживанням благодійними стипендіальними програмами. Адже випускники не завжди поділяють місію благодійника – застосовувати набуті знання та навички для розвитку України – і шукають шляхів залишитися за кордоном. Вихід: по-перше, чітко пояснювати стипендіатові місію програми; по-друге, укладати угоду про обов’язкове повернення на Батьківщину і відпрацювання в Україні щонайменше 5 років. Ірина Гуцал не поділяє побоювань стосовно того, що благодійні стипендіальні програми замінюють фахову освіту. Їхнє завдання – давати стипендіатам знання, контакти та навички, які допоможуть реалізуватись у будь-якій сфері.
.jpg)
Учасники дійшли висновку про те, що для успішної реалізації інноваційних проектів на першому місці необхідні політична воля та професіоналізм, і лише на третьому місці – ресурси. Тому, залучаючи благодійників до підтримки своїх ініціатив, освітянам слід забезпечити політичну волю для змін та професійність своєї діяльності.
Фотогалерею заходу можна переглянути тут і на нашій сторінці у Facebook.