10-та ранку. Мінус 7. Поспішаю до маршрутки: об 11-й має розпочатися нарада. Скраю вулиці на асфальті лежить бомж, на боці. Повз нього люди: поодинці, вдвох, гуртом, із дітлахами й без, студенти педуніверситету Драгоманова… Ніхто не зупиняється, ніхто не підходить. Торкаюся його обличчя: живий. Біжу, але дорогою телефоную 103. Брешу, що на моїх очах знепритомнів і впав чоловік. Що поруч із ним літні пані чекають на лікарів. Диспетчер допитується, чому я поспішаю на роботу, чому на 11-ту, чому пенсіонерки не телефонують… Диктую номер своєї мобілки, лякаю, що обов’язково перевірятиму, чи приїхала швидка, чи надала допомогу…
Підсумок: бомжа забрали-таки до клініки. Лікують. Дякую.