Добро врятує світ!
Їх називають дітьми Сонця. Чи не тому, що воно їм частенько – замість матері й батька, а на малюнках хворих на ДЦП діток стільки оранжевого і жовтого? Хоча, можливо, вони передовсім діти давньоримської богині Венери, адже, як ніхто інший, потребують любові і своїми не завжди слухняними губами запитують чи не у кожного, хто до них наближається: «А ти мене любиш?» І, одержавши позитивну відповідь (а що тут скажеш?), потім липнуть до цієї людини так, що не відірвати.
Можливо, саме цією безневинною зброєю вони й досягли того, що сьогодні на різних рівнях ми все більше чуємо про адаптацію таких дітей у здорове суспільство.
А за станом здоров’я і перспективами розвитку вони різні: хтось може стати успішним студентом, а для когось межа – рахувати до десяти. Буває і зовсім несподіване: у лежачої безпомічної дитини раптом просинаються якісь невидимі сили і за рік вона вже серед успішних. Але все це – не лише з Божої волі, але і завдяки тим, хто присвятив своє життя оцим хворим дітям.
Передовсім, це працівники Білогірського дитячого будинку-інтернату, єдиного в Криму притулку для «сонячних» дітей, яких там близько 160, і третина – «колясочників» та практично нерухомих. Ті, хто має кращі перспективи, після 18 років знаходять собі інший притулок. Але працівники будинку-інтернату неохоче з ними розлучаються – адже їх, як і цілком здорову молодь, незабаром, без будь-якої підстраховки, кинуть у надскладне для них доросле життя. Багато хто з вихованців залишається у стінах, що вже стали рідними, до кінця. Проте, як зауважує Ганна Войник, одна із організаторів благодійного проекту «Побачити серцем», дорослих підопічних в інтернаті вони таки не бачили…
– Можливо, їх потім забирають батьки? – розуміючи наївність свого запитання, звернулася ще до одного із трьох організаторів заходу Костянтина Пещерова, який приєднався до розмови.
Ні, таке трапляється нечасто, і «домашніх» дітей, яких у вихідні відвідують рідні, серед інших дуже легко впізнати.
Ось одна з дівчаток намалювала свою родину: татка, маму і сестричку. «А де ж ти?» – запитали у неї. «Так мене ж немає з ними…» Але лише безгрішний має право кинути камінь у батьків, які не відмовились від повноцінного власного життя заради хворої дитини, не позбулись роботи, прирікаючи себе на злидні, не зажадали іншого, радісного батьківства. Думаю, вони й так усе своє життя живуть з каменем на серці, звичайно, якщо воно у них є.
Тож хай про малюків потурбуються ті, хто їх любить не за батьківським обов’язком, а за душевним покликанням. І мене ледь не до сліз зворушило те, що це люди зовсім молоді, яких «виховували» вже сучасне телебачення та наша хронічно брехлива влада. Бо добро в душах людських, воно таки незнищенне, а це і дає надію на майбутнє.
Ганна Войник, Костянтин Пещеров та Марія Козубська вже проводять третій захід, пов’язаний з поліпшенням морального стану хворих дітей. Спочатку це були екскурсії по Сімферополю, одна з яких називалася «День свята» і була приурочена до Дня захисту дітей. Звичайно ж, маршрут обрали для малюків найоптимальніший: з відвідуванням кінотеатру, цирку і атракціонів, а ще й роздали дітям подарункові набори. У Сімферополі побувало 146 хлопчиків і дівчаток з дитбудинків, яких привезли сюди п’ять автобусів. Це були дітлахи з Євпаторії (з вадами серцево-судинної системи), зі Строганівки, Роздольного та Білогірська.
І, як не дивно, у Сімферополі виявилася велика кількість добрих людей, які йшли організаторам назустріч, не маючи з того жодного зиску. Адже всі ці дитячі розваги були безкоштовними.
Зворушливо було чути, зокрема, і про заступника керівника кримського ДАІ (це ж «даївцями» нас постійно лякають, формуючи їхній відповідний імідж). Але ж до Олександра Васильовича Рибака волонтери завжди зверталися з легкою душею. Він не вдавався до деталей, а лише запитував: «Що треба? Куди везти? О котрій годині?»
Подяки благодійникам і їхні імена – на стенді, що розповідає про останній благодійний проект – «Побачити серцем». Він планувався як виставка фотографій, виконаних годованцями білогірського дитбудинку. Та завдання для більшості діток виявилося надто важким, тому обійшлися дитячими малюнками і, думаю, це на краще – вони значно більше розповідають про особистість. А дитячі фотографії великого формату підготували професійні фотографи і теж – на громадських засадах.
Ця виставка мала на меті привернути увагу до проблем малечі усіх небайдужих людей, аби зібрати кошти на дитячий гральний майданчик вартістю у 32 тисячі грн. Допоки зібрали лише тринадцяту частину необхідної суми, та цілеспрямованості і наполегливості волонтерам не позичати – з приміщення Українського музичного театру вони із виставкою збираються перебратися у ботанічний сад ТНУ, за гарної погоди можливі й інші варіанти.
Та ось до Ганни підходить приблизно її ж віку дівчина Сусанна Яг’яєва. Вона працює в солідній фірмі, що торгує цінними паперами, і загітувала колег перерахувати на рахунок благодійного фонду певну суму. А для початку дівчина (виявляється, мати двох дітей) придбала дитячий малюнок, на якому одразу ж з’явилася табличка «Продано». А вартість дитячих творів немала – 200 гривень, втім, фотографії оцінено ще у два з половиною рази дорожче – ось такий ринковий спосіб виручення необхідних коштів.
Сусанна розглядає малюнок, який зможе забрати наприкінці виставки:
– Я б сама так не намалювала. Взагалі, не можу без сліз дивитися, коли страждають діти.
Але, на жаль, є й інші люди – хтось намагався «зісватати» хворим замортизований гральний майданчик, придатний лише на дрова, втім, за пристойні гроші.
На щастя, це лише виняток. У ініціативної групи благодійного фонду «Твори добро» великі плани – уже сьогодні вони заклопотані тим, як адаптовувати 10-12-річних дітлахів до життя у дорослому суспільстві, забезпечити їм психічний і психологічний розвиток, який не передбачено сумою, що виділяється державою лише на харчування. Це – і головний біль директора Білогірського дитбудинку-інтернату Світлани Іванівни Гасанової, яку, єдину із кримчан, нагородив міністр соціальної політики України С. Тігіпко за її сумлінну працю. І дійсно: у дитбудинку є все необхідне: і харчі, і затишок, і турботливі няні. Але справжнім щастям було б таки вийти з нього у велике життя, знайти там собі місце. Бо саме для «сонячних» дітей може якраз і не вистачати місця під сонцем.