Кожного дня від пухлин різного походження в Україні гине 250 людей – трохи більше, ніж 10 громадян на годину… Держава не надає соціальну допомогу дорослим онкохворим, хоча лікування надто дороге. Навіть профілактичні заходи щодо попередження цього захворювання в нашій країні малодієві. А тим, кому довелося стикнутися з конкретним діагнозом, залишається сподіватися лише на допомогу друзів, волонтерів й об’єднань самих громадян, що вимушені самостійно протистояти недузі та виборювати собі життя. І жити – наперекір “національним особливостям” державної медицини, бюрократичним перепонам та упередженому ставленню широкого загалу.
Ідея проекту виникла декілька років тому у засновника БФ «Рожева Стрічка України» Ольги Фещенко (Vakula), що сама є пацієнткою та живе з діагнозом РМЗ та виборює право вільного, безкоштовного доступу до інноваційного лікування онкохворих в Україні.
Але остаточно ця ідея сформувалася після 20 жовтня 2016 року, коли багато жінок вирішили відверто заявити про свій діагноз, долучившись до вернісажу мистецьких робіт у Spivakovska Art:ego Culture Center (організатор – «Раку Стоп» і онкологічна клініка «Лісод»). Декілька учасниць проекту «Без рожевих окулярів» нещодавно брали участь у спецпроекті Likar.info: http://www.likar.info/onkologiya/news-78525-oni-silnee-raka-spetsproekt-likarinfo/
Наразі ми шукаємо підтримку у висвітлені проекту «Без рожевих окулярів» – фотовиставки чорно-білого портрету до Всесвітнього дня боротьби з раком, що буде відкрита в Києві 3 лютого 2017 року о 19:00 за адресою: Георгієвський провулок, 7 (Творчий центр «Локація») та триватиме до 12 лютого 2017 року. У рамках виставки фотопортретів будуть проведені фахові консультації з лікарями, психологами, а також майстер-класи з живопису, кіноперегляди, творчі зустрічі, чаювання, музичні вечориКожного дня від пухлин різного походження в Україні гине 250 людей – трохи більше, ніж 10 громадян на годину… Держава не надає соціальну допомогу дорослим онкохворим, хоча лікування надто дороге. Навіть профілактичні заходи щодо попередження цього захворювання в нашій країні малодієві. А тим, кому довелося стикнутися з конкретним діагнозом, залишається сподіватися лише на допомогу друзів, волонтерів й об’єднань самих громадян, що вимушені самостійно протистояти недузі та виборювати собі життя. І жити – наперекір “національним особливостям” державної медицини, бюрократичним перепонам та упередженому ставленню широкого загалу.