Як не вигоріти в дитячому онковідділенні

Мій перший візит в дитяче онковідділення був заздалегідь спланований. Я прийшла туди з групою студенток на свято святого Миколая. Вони вітали діток, співали пісні, а я… стояла за дверима і слухала. Вслухалася в чарівний спів, дзвінкість голосів й думала, як можуть так гарно звучати голоси. Я ж – не вмію співати. А ще я дуже боялася зазирнути по той бік дверей. Що там, не знала. Коли після першої палати одна з учасниць вийшла плачучи, я зрозуміла, що там, за дверима, є дитя, якому дуже погано, але глянути йому у вічі було страшно. Згодом, у гурті дітей, в ігровій кімнаті, де не було важкохворих, мене попустило і я змогла озирнутися довкола: було видно батьків і чомусь не дуже видко хворих дітей.  Моя свідомість не сприймала побаченого.
За другим візитом у відділення я зіштовхнулась віч-на-віч зі смертю. Помирав двохрічний хлопчик. Його кволі обійми на татовій шиї я не забуду ніколи. Дитя до останнього хотіло жити. Саме тоді я зрозуміла, що не маю права піти звідти, нічого не намагаючись зробити. Я повинна бути там заради інших дітей, ще живих. Перші кроки завжди даються важко: ти розгублений, не знаєш із чого почати, не допомагає навіть купа перечитаних методичок та жодна інформація. Однак ти знаєш, що твій прихід – це те, що дає надію, відволікає від сьогодення й спонукає до дії, спільної. Не треба стрибати через себе, намагаючись зробити відразу все. Нічого з того не вийде. Краще поступово, дрібними кроками, нехай необізнанними, з помилками, але твоїми, дієвими. Недарма я двічі повторила про дієвість. Це – найголовніше, бо багато чого є на шляху, що змушує зупинятися, не йти далі. Найбільше ж, звісно, заважають психологічні моменти:
1. Найперше, думаєш, що ти не потрібний. Бесіди ні про що, апатія батьків, втома дитини – і ти вже зламався.
2. Немає підтримки, навіть серед однодумців. Можливо вона є, але не така, як би хотілося – не щира.
3. Страх перед смертю, навіть у думці.
4. Боязнь, що нічого не вдасться.
5. Байдужість медперсоналу до тебе.
6. Невдячність людей.
Усе це спонукає більше не йти в онковідділення, зайнятися чимось набагато приємнішим. Однак щоразу, коли така думка спадає в голову, розумієш, що не маєш права піти. Заради дітей, ще живих.
Їм потрібна твоя увага, чуйність, добрі слова, підбадьорення, розмови ні про що і про все. Їм треба ти!

Коментарі

  1. avatar

    Дякую, Валеріє, за мужність і мудрість. Це важка тема, він якої справді багато людей відвертають очі, щоб не псувати собі настрій. Ваші поради – результат титанічної душевної роботи і особливо цінні тим, що написані без надриву, виважено. Так, що спонукають до дії.

Додати коментар