Український форум благодійників - Розвиваймо благодійність разом
Головна    Сектор благодійності    Філантропія у світі    Аналітика / Публікації
 

СЕКТОР БЛАГОДІЙНОСТІ

Аналітика / Публікації
ОПИТУВАННЯ
Публічний збір готівки (пожертви у скриньки): як припинити шахрайство?
МИ НА FACEBOOK

Фенелла Роуз: «Бізнес зацікавлений у тому, аби мати освічених співробітників, безпечне довкілля і сенс, який об’єднує тих, хто працює у ньому»

10.05.2016  Автор: Ганна Трегуб, Тиждень.ua
Фенелла Роуз: «Бізнес зацікавлений у тому, аби мати освічених співробітників, безпечне довкілля і сенс, який об’єднує тих, хто працює у ньому»

В інтерв’ю Тиждень.ua старший радник великобританського Інституту філантропії, експерт з консультування донорів та благодійників Фенелла Роуз розповіла про прагматичний інтерес бізнесу та індивідуальні стимули меценатів жертвувати на суспільні потреби та переваги соціального підприємництва в сучасних економічних умовах.


Яким є реальний інтерес різноманітного за своєю величиною бізнесу у філантропії? Як етичне і прагматичне збалансовуються тоді, коли він жертвує на ту чи іншу суспільну потребу? 

Одна з найкращих інвестицій, вигідна для бізнесу – це інвестиції в студентів, які після закінчення навчання зможуть не тільки на нього працювати, а й купувати ті продукти, які він виробляє. У цьому немає жодних суперечностей, це легко зробити, вклавши як у заклади середньої і вищої освіти, так і у волонтерські ініціативи.

Бізнесмени вкладають свої гроші у різні, зокрема соціальні, проекти не тому, що вони комусь щось винні, а через те, що є проекти і речі, які їх приваблюють. У Великій Британії власники різних бізнесів дуже потужно підтримують розвиток гуманітарних наук. Не зрозуміло до кінця, чому так відбувається. Може бути, що і на розвиток природничо-технічного сектору вони витрачають не менше. Очевидно, суть у тому, що ті, кого будуть брати на роботу в майбутньому, залежно від своїх знань, прочитаного і засвоєного, матимуть вищій рівень.

Як на мене, бізнес, не залежно від того, маленький він, чи великий, зацікавлений у тому, аби мати освічених співробітників, безпечне довкілля і сенс, який об’єднує тих, хто працює у ньому. Від цього залежить їхнє самопочуття. Також зростає кількість тих, хто працює на волонтерських засадах, особливо серед молодих працівників, бо вони не просто хочуть виконувати свою роботу, скажімо, в офісі, а отримувати новий досвід. Досвід великих компаній показує, що якщо молода людина суто виконує офісну роботу протягом 10 років, далі вона не може робити нічого іншого, зокрема відкрити новий бізнес, легко спілкуватися з людьми. Такі особи втрачають апетит до ризику. Тому важливо, аби молоді співробітники потрапляли до нових умов і ситуацій, відмінних від тих, рішення яких вимагає їхня безпосередня робота.

Ви вже декілька десятків років працюєте радником-консультантом різних благодійних фондів і індивідуальних філантропів. З якими питаннями і проблемами вони найчастіше до вас звертаються?

Коли працюєш з філантропами, особами, які, умовно кажучи, хочуть витратити свої гроші на те, аби змінити світ на краще, виявляється, що робота ця не така вже й легка. Втратити гроші так, аби вони спричинили бажану соціальну зміну, важко. Тому філантропи потребують когось, хто б керував їхнім капіталовладенням в той спосіб, аби воно давало довготривалий ефект. Доволі часто буває, що гроші є, але от ті, хто їх мають і розпоряджаються ними, будь то фонд чи індивідуальна особа, не мають змоги вийти за свої межі своїх компетенцій і подивитися навколо, аби зрозуміти, які потреби і запити насправді є. Я працювала з цілою низкою соціальних підприємців, пропонуючи їм вдатися до практик, які вже є випробуваними іншими, і дійсно працюють, як показує досвід. Ось у цьому питанні все достатньо легко.

Припущення, що здійснювати і фінансувати соціальні зміни легко, є хибним. Це найскладніша у світі річ. Такі зміни відбуваються як наслідок щоденних, хай і невеликих, але постійних кроків. Бідність, злочинність, війна, старість, діти-сироти – як все це можна залагодити за один день? В найкращому випадку все це можна хоч трохи пом’якшити, хоча це теж непросто.

Українські реалії є такими, що низка соціальних, культурно-мистецьких проектів фінансується з благодійних фондів олігархів, осіб, легальність прибутку яких викликає низку запитань. До якої міри їхні капіталовкладення на суспільні потреби є меценатством повною мірою?

У Великій Британії і США подібна ситуація склалася 200 років тому. У США потужним філантропом був Джон Рокфеллер, а у Сполученому Королівстві – Джон Кадбері, власник виробництва какао-продуктів. Проблема полягала в тому, що статки вони заробляли нібито легально, але за фактом – на межі того, що дозволено і заборонено законом. Що ж підштовхнуло цих великих бізнесменів до філантропії? У випадку Рокфеллера – його глибока релігійність. Це ж таки спрацювало у випадку Кадбері, який був квакером. Останній звернувся до британського уряду із власною ініціативою щодо популяризації какао, аби замістити цим продуктом пиття джину, тобто знизити рівень алкоголізму. На такі кроки його штовхало також і ставлення до бідних, виховане у релігійному середовищі. У дуже багатьох випадках релігійність є вагомим аргументом для філантропії, зокрема і зараз також. Не обов’язково йдеться про тих, хто нині сповідує якусь віру, бо може йтися і про атеїстів, проте сформованих на культурній базі, скажімо, християнства, які знають, що культура впливає на них.

Ще одним вагомим стимулом є особисті переживання особи, зокрема смерть когось з близьких, або побачена десь під час подорожі закордон біда простих людей.

Є ще така річ, як відбілювання своєї репутації і збереження свого імені в історії. І це також вагомий аргумент, але я жодного разу не працювала з тими, для кого це було потребою. У моїй практиці були випадки, коли стимулом для філантропів були їхні власні травми дитинства, але я не думаю, що мені доводилося працювати з якимись аж надто специфічними групами осіб. Для більшості тих, кого я консультувала, поштовхом до дії було бажання допомогти іншим.

Непоодинокою є практика, коли меценати намагаються заповнити ті пробіли, де не справляється державна влада. Так було у Великій Британії у ХІХ столітті. Соціальне забезпечення, медичне обслуговування, пенітенціарна реформа, догляд за дітьми і належне ставлення до тварин – всі ці ініціативи спочатку були індивідуальними.

Філантропія і меценатство є практиками, які складають частину західноєвропейської і американської культури, повсякденного життя зокрема. Що стало на перепоні для жителів Східної Європи, аби мати такі самі традиції?

Проблема в тому, що старше покоління українців і інших жителів Східної Європи не має традиції віддавати і займатися волонтерством, адже так чи інакше у ваших суспільствах досі поширеною є та ідея, що держава в усіх випадках вам щось дасть, чимось забезпечить тощо, і так само забезпечить і іншого ближнього. Власне, не було потреби тому ближньому допомагати. Позірна рівність всіх і вся в СРСР не передбачала ані волонтерства, ані філантропії.

Розуміння того, що твоя допомога потрібна ближньому приходить тоді, коли починається важкий час. Це якраз те, що чи не першим вражає людей: вони переживають проблеми, але також починають діяти так, аби ці проблеми вирішити. Коли надворі дуже холодно, то потрібними є теплі речі і їжа. Це те, що є практично у кожного, і чим можна поділитися, і змінити ситуацію на краще. Те, що поєднує людей разом – це проблеми, які сталися прямо під їхнім носом. У вашому випадку це війна, яка звалилася на голову.

В Україні вже стільки всього сталося, і не зовсім зрозуміло, що ще може статися в майбутньому. Ваша держава потребує допомоги не лише на вирішення проблеми бідності і війни. Все це разом примушує вас самих роздивитися, що саме і де відбувається, і що ви самі можете зробити, аби покращити ситуацію.

Держава і благодійники мають на меті досягнення однієї і тієї самої мети – досягнення якісного рівня життя для своїх громадян. Попри спільність завдань, обидві сторони не можуть цілковито підміняти одна одну. Податкові пільги – це єдине, чим держава якось компенсує меценатам витрачені на загальне суспільне благо кошти?

На сьогодні ситуація у Великій Британії є такою, що чинний уряд не надто хоче перейматися проблемами незаможних британців чи національною охороною здоров’я. Питання суспільного блага всіх і кожного їх не приваблює, натомість урядовці всіляко хочуть усунутися від вирішення цих питань. Але практика є такою, що якщо я витрачу сотню фунтів на благодійність, то ці кошти не оподатковуються, і так само є у США. Розрахунок влади вельми прагматичний: їй вигідно, аби я сплатила на загальні потреби там, де вона не платить з бюджету. Якщо хтось у Великій Британії подарує музею картину, то суму вартості цього твору вирахують з його річного податку. Вельми зручно, думаю, для держави, адже вона хоче, щоб нові твори з’являлися в її музеях, але не надто хоче за них платити сама.

На сьогодні оподаткування у Великій Британії є відносно низьким, бо це приваблює закордонних банкірів і капітали до нашої країни. Оскільки податки є низькими, то й послуги, що держава може забезпечити нам на ці гроші, є відповідними. Все не так, як 40 років тому, коли податки були значно вищими. Коли грошей від податків не вистачає, то єдиний спосіб для того, аби суспільство жило на гідному рівні – волонтерство і філантропія певних осіб, які дотують певні кошти на нагальні потреби. Я плачу найвищій рівень податків, і бачу, як сплачені мною гроші витрачають на побудову доріг, зведення нової інфраструктури тощо. Є з чого радіти, одним словом, коли платиш податки. Але все це не значить, що в мого сусіда є достатньо грошей, аби не просто сплатити його податки, а ще щось до цього додати. Тому йому треба допомогти.

Фандрейзинг і пошук ендавментів є для України новими практиками у сфері соціальної філантропії, які вона намагається адоптувати в своїх умовах. Чи змінилося щось у філантропічних технологіях за останній час, і чи є названі вище практики ефективними у чинних економічних реаліях?

У США і Великій Британії є певні правила проведення фандрейзерів. Не завжди йдеться про прямо прописані закони, радше про правила поведінки, встановлені в середовищі тих, хто займається фандрейзингом, тобто які практики і дії є дозволеними, а які – ні.

Нещодавно у Великій Британії довелося стикнутися з доволі кричущою і неприйнятною практикою фандрезингу. Благодійні фонди настирливо писали до людей похилого віку, аби отримати їхні гроші. Виявилося, що ті, хто збирав кошти, в якийсь спосіб були пов’язані з однією з приватних британських електричних компаній. Ця компанія пожертвувала згаданим благодійникам близько 3 мільйонів фунтів, і ті радили у листах до свої можливих жертводавців користуватися послугами цієї компанії. Практика, коли благодійні фонди фактично рекламували компанію-жертводавця, викликала в моїй країні жвавий протест. Їм настирливо порадили змінити форму проведення фандрейзингу. Має існувати контроль за витрачанням як фандрейзерних грошей, так і фондів ендавмента, що одразу відсилає до стійкої і чіткої фінансової законодавчої бази і надійності банківської системи.

Ендовмент – це трошки інша історія. Це дуже пристойна сума грошей, фактично вклад особи, аби та чи інша інституція, університет, бібліотека, медична установа з’явилися і діяли на гідному рівні. Одним з найсвіжіших прикладів такої практики є заснування нової школи соціальних підприємців при Лондонській економічній школі (LSE), сума ендовменту на яку складає 20 мільйонів фунтів. 15 мільйонів з цієї суми було витрачено на спорудження навчального корпусу у центрі Лондона, ще 5 лишилося. Людиною, яка витратила свої гроші на такий проект, став американський бізнесмен. Ендавмент – це на сьогодні не найкраща стратегія задля того, аби знайти гроші на великий проект типу заснування нового навчального закладу. Набагато кращим шляхом є соціальне підприємництво, коли певний бізнес відповідає і задовольняє суспільні потреби, і паралельно виробляє та продає ті чи інші продукти, аби отримувати прибуток. Власне, певним чином університети є такими бізнесами, бо вони починають знімати плату за освітні послуги. Вишам треба на щось розвиватися, аби конкурувати в своїй галузі, бо інакше вони просто не витримають конкуренції. Ендавмент дозволяв давати безкоштовну освіту. Проблема в тому, що в жертводавців нині практично немає грошей задля великих капіталовкладень. Жителі Східної Європи є значно мейнстрімнішими, ніж мешканці Старого світу, які перед тим, як щось зробити, занурюються в свою історію практик благодійництва. У вас цього немає. У вас дуже потужний, освічений сектор тих, хто займається волонтерством. У випадку України, яка не має традиції ендавментів, мені здається, потрібно одразу переходити до практик соціального підприємництва. Це може дати позитивний результат.

-------------------------------------------------------------------

Фенелла Роуз – старший радник великобританського Інституту філантропії, експерт з консультування донорів та благодійників. Отримала освіту на юридичному факультеті Колумбійського університету, та в університеті Ексетера. Тьютор Школи соціальних підприємців, та Жіночого центру «Перехрестя», в якому консультує жінок, що шукають притулок у Великобританії. Крім цього, вона є членом Мережі донорів (The Funding Network) та Мережі для соціальних змін (The Network for Social Change), а також учасником двох донорських кіл (donors giving circles) у Великобританії.

Консультує приватних донорів та сім'ї щодо приватної благодійності у Великобританії та США. Сертифікований медіатор та тренер, член Американської Федеральної колегії адвокатів.

Джерело: Тиждень.ua

 

ДОДАТИ КОМЕНТАР
Також ви можете
+ Додати новину
 
 
ПІДПИСКА
на електронні видання Форуму
"Хроніки благодійності" та "ФІЛАНТРОскоп"
 
 
Оберіть, будь ласка, категорію підписувачів, до якої вас віднести:
  • Виділити всі
 
 
 
 
 
 
ЧЛЕНИ УКРАЇНСЬКОГО ФОРУМУ БЛАГОДІЙНИКІВ