|
|
БІБЛІОТЕКА
-
Президент обіцяє кожному інтернату по меценату
17-08-2010
Про це, як повідомили ForUm’у в прес-службі Глави держави, Президент України Віктор Янукович заявив 16 серпня на селекторній нараді з главами ОДА, пригадавши про ситуацію в інтернаті для дітей з порушеннями центральної нервової системи в Ніжині Чернігівської області.
«Ми найближчим часом мінятимемо концепцію щодо дітей-сиріт, зокрема, оздоровлюватимемо їх. Мова йде про створення такої системи, за якої б вони цілий рік мали можливість бути під наглядом лікарів», - зазначив Глава держави.
«Ми скоро розглянемо це питання, і я вважаю, що вже наступного року ми багато що на майбутнє зробимо», - зазначив Президент, додавши, що планує працювати з цього питання спільно з керівниками областей.
Глава держави висловився за доцільність відродження в Україні практики закріплення за тим чи іншим дитячим сирітським закладом шефів, як це робилося раніше. На його думку, за цю справу могли б, зокрема, взятися органи СБУ, МВС, прокуратури.
«Потрібно підключити меценатів. Над цими питаннями потрібно працювати», - сказав Президент, підкресливши, що діти-сироти в нашій державі повинні бути забезпечені всім необхідним.
Як повідомляв ForUm, впродовж 11-16 серпня з Ніжинського дитячого інтернату, де живуть діти з поразками центральної нервової системи, було госпіталізовано 16 дітей і дорослих з діагнозом «гостра респіраторна вірусна інфекція».
За даними на 16 серпня на лікуванні в задовільному стані знаходяться 13 осіб (9 дітей і 4 дорослі людини) з інтернату.
Янукович доручив Генеральному прокуророві Олександру Медведьку до 29 серпня цього року провести перевірку причин смерті дітей в інтернаті.
Прокуратура Чернігівської області порушила кримінальну справу за фактом смерті дітей і дорослих у дитячому інтернаті.
-
Теорія та методика корпоративного спонсорства
13-08-2010
Структурно видання складається з двох частин: теорії корпоративного спонсорства та його методики. Дещо окремо стоїть третя частина, яка написана волонтерами Корпусу Мира США в Україні Дуейном та Моллі Норріс, вона містить практичні поради для НДО з урахуванням поглядів бізнесу на корпоративне спонсорство.
Ми маємо надію, що це видання стане корисним лідерам та персоналу НДО в нелегкому процесі пошуку ресурсів, необхідних для реалізації місії їх організацій.
Посібник.pdf
-
«Практика благодійної діяльності бізнес-компаній в Україні: сучасний досвід»
12-08-2010
У публікації представлені результати дослідження, які характеризують основні напрями та підходи вітчизняних компаній у здійсненні власних програм у сфері благодійності; визначають рівень їхньої прозорості та підзвітності; описують найголовніші потреби для подальшого ефективного здійснення корпоративних благодійних програм.
Видання призначене для керівників і менеджерів компаній, державних та муніципальних службовців, співробітників благодійних та громадських організацій, журналістів, які висвітлюють тему благодійності, а також для всіх, хто цікавиться питаннями розвитку благодійництва.
-
Рятівний жилет від кризи лідерства у некомерційному секторі
12-08-2010
Його книга – це аналіз досвіду та історії більш ніж 400 великих благодійних організацій протягом 15 років.
Що відбувається з організацією в момент, коли лідер повідомляє: «Настав мій час піти на відпочинок»? Як змінюється обличчя організації? Які процеси трансформації та етапи вона має пройти? Як не втратити власний імідж? Як виховати нових лідерів? Які методи необхідно використовувати для розвитку організації, щоб підготуватися до зміни її лідера у майбутньому? На ці всі питання дає відповідь книга “The nonprofit leadership transition and development guide” (Transition Guides, 2010).
-
Проект закінчено, та діяльність триває
06-08-2010
Соціальні сироти... Як на мене, це звучить жахливо, навіть гірше, ніж просто сирота. Батьки неначеб є, але їх і немає поряд. Хто винен в цьому? Суспільство, держава, час, батьки? Важко відповісти... Ясно одне: проблема соціального сирітства існує і потребує нагального вирішення. Саме для цього і був реалізований проект ДЕГО "Флора" "Служба захисту дітей".
Мета проекту: соціальний супровід дітей, які належать до соціальних сиріт, підвищення самооцінки таких дітей, профілактика дитячої бездоглядності. Проект завершено, звіти здано, а на душі чомусь незатишно. Несказане лишилось несказаним. Участь у проекті викликала у мене багато думок, емоцій і почуттів, бажання щось змінити. Та чи можна змінити світ?
Діти - соціальні сироти. Читаючи анкети учнів, батьки яких поїхали на заробітки, була вражена глибиною дитячих переживань: "Не розумію, чому через гроші батьки розводяться і їдуть на заробітки! А я? Вони забули про мене,то навіщо було родити?!", "У мене крута мобіла і новий компютер, а маму не бачила вже 2 роки…”, “Папа знову не приїде на мій день народження… От і не буде найдовгожданнішого подарунку”…
Це уривки з дитячих анкет, але таких відвертих відповідей одиниці. Невже проблем у дітей трудових мігрантів не існує і вони почувають себе абсолютно комфортно? Та мене вразили очі одного хлопчика: я побачила в них тяжкий біль, розгубленість. Стало страшно - з такими очима людина думає: чи варто жити? Врешті-решт це - очі дорослої, але нещасливої людини.
Багато дітей були не досить відвертими, коли заповнювали анкети. Чому? Не вірили, що когось цікавлять їхні проблеми, а можливо, намагалися видати бажане за реальне. Та ті дитячі очі - вони не обманювали, в одних - безмовний крик душі, в інших - напускна байдужість, а ще прохання про допомогу, вогник надії. Кажуть, справа не в грошах, а в їх кількості. Та в якій валюті можна виміряти материнську й батьківську любов?
Діти трудових мігрантів часто залишаються напризволяще, затамувавши глибоко в душі образу на країну, в якій люди мусять виїжджати за кордон, щоб заробити гроші для сімї, на батьків, які вимушено їх покинули, на опікунів, які не завжди розуміють своїх підопічних, на вчителів, які інколи можуть сказати: "Батьки поїхали, а нам виховуй!". Ось тому такі діти і є соціальними сиротами. Їм здається,що все суспільство - проти них, численні зриви й ненормальності в житті таких підлітків мають у своїй основі гірку думку людини, перед якою тільки-но відкривається світ: я нікому не потрібний, у мене нічого не виходить. Вони втрачають віру в добро, стають відлюдькуватими, недовірливими, наїжаченими, навіть жорстокими. Це й є велика біда суспільства - пустота душі таких дітей.
Перший тренінг для дітей трудових мігрантів 9х класів видався нелегким. Озлоблені, зухвалі, норовисті сидять вони за партами й чекають не дочекаються дзвінка, пускають по класу паперових журавликів: чого від нас хочете?наші батьки на заробітках,а вам що до цього? Стало зрозуміло: однієї поради, бесіди тут замало, потрібна постійна робота, щоб прокинулось у цих дітей почуття того, що вони потрібні, щоб зникла байдужість, щоб згаслі погляди змінились вогниками надії, любові, щастя. Ці діти потребують захисту, захисту сердець, почуттів, переживань, а , можливо, і життя.
Тренінги, бесіди, зустрічі, довірчі розмови мало-помалу робили свою справу: діти змінювались на очах. Хтось став краще навчатися, хтось записався у гурток, дехто знайшов нових друзів, розкрив таланти, маю надію, що діти підвищили свою самооцінку, відчули себе потрібними цьому суспільству, навіть важливими. Це те найменше, що ми можемо зробити для таких дітей. На жаль, більше для них можуть зробити тільки батьки...
Батьки соціальних сиріт.Спочатку я глибоко зневажала таких батьків. Як це так - покинути дитину напризволяще й поїхати в пошуках кращого життя! Та поступово зневага зникала, важливо було зрозуміти, що саме підштовхнуло цих людей на такий крок.
Наше містечко невелике, раніше тут була шахта, а коли її закрили, тисячі працівників в одну мить стали безробітними. Багато з них мають освіту,це прекрасні фахівці своєї справи, але... Як жити? Як прогодувати сім'ю, поставити на ноги дітей? Ось так і зявляються батьки - трудові мігранти, а діти - соціальні сироти. І зрозуміло, що це явище не одного міста чи села, це проблема сучасності, проблема на рівні держави. Хіба ці батьки не хочуть бути поряд з дітьми? Ні, просто так склалося життя. І вони відчувають свою вину перед дітьми, хоча ні в чому не винні.
Згадується один випадок. Віталій нетерпляче чекав на приїзд мами з Росіїї. Вона працює на далекій Півночі і приїжджає раз у рік. І ось довгожданий день настав, учень навіть не прийшов до школи - поїхав з бабусею зустрічати маму. На другий день його не можна було впізнати: обличчя сяяло від щастя, а волосся сяяло яскравим новим світлим кольором: "Це мама мене пофарбувала!". Мама стояла поруч, в її очах було стільки любові й туги: "На Північ я поїхала разом із сином, та виявилося, що для його здоровя шкідливий цей суворий клімат , а у мене контракт на 5 років. Ось чому виховує Віталія бабуся. Зрозумійте мене правильно: я відчуваю свою провину перед сином, з кожним приїздом бачу, як ми віддаляємося один від одного, а в нього зараз такий складний підлітковий вік. От і намагаюся загладити вину подарунками, виконанням всіх побажань. Можливо, це непедагогічно, та іншого шляху до серця своєї дитини я, на жаль, не знаю”. Найрідніші - і такі …чужі. Так, дійсно, достукатися до серця дитини дуже важко, але обовязково потрібно. Хочеться нагадати слова В.О.Сухомлинського:"Самая сложная профессия - быть матерью.Любовь матери должна быть разумной, нежной и вместе с тем требовательной. Не случайно говорят: "Что легче пуха? Сердце матери. Что тверже камня? Сердце матери".Любить детей нужно мудро. Какой бы ответственно сложной и творческой ни была ваша работа, помните, что дома вас ждет еще более тонкая работа - воспитание человека".
На тренінгах, будуючи модель ідеальної сімї, учні дійшли висновку, що уявлення про родину формуються з дитинства. На жаль, у такої категорії дітей вони часто спотворені. Багато з них з нетерпінням чекають приїзду батьків у короткі відпустки, а дочекавшись,отримують свою порцію батьківської любові у вигляді дорогих модних речей, цінних подарунків тощо. Які цінності виховуємо ми у дітей таким батьківським піклуванням? Як вони будуть будувати свої сімї? На що і кого рівнятися? Згадую гасло радянських часів:"Семья - ячейка общества". Які ж тоді сімї у наш час, якщо в суспільстві є діти - соціальні сироти?!
Погляд вчителя. Розпочавши реалізацію проекту, виявили, що з 496 учнів школи - 85 діти трудових мігрантів. Це багато чи мало? Не знаю. Знаю, що кількість таких дітей частіше за все збільшується з року в рік. А вчителям важливо віднайти ті методи і механізми, які б допомагали соціальним сиротам не відчувати себе покинутими, непотрібними, підвищити самооцінку дітей. Добре, що в школі є практичний психолог та соціальний педагог. Саме вони проводять з дітьми трудових мігрантів психологічні тренінги, довірчі бесіди, зустрічі, круглі столи. Та вважаю, що всім педагогам треба памятати, що у нас у школі не механізми для заучування знань, а люди, у яких можуть бути горе, печаль, смуток, сумяття, потреба в розумінні, в допомозі не тільки з предмету, в життєвій пораді.
Потрібно вміти читати дитячу душу, а прочитавши - зрозуміти і спробувати допомогти. Є речі, яким не навчиш завдяки формулі чи правилу. Завдання вчителя - не просто виконати програму, навчити новому предмету. Місія вчителя набагато більша - соціально-психологічний захист дитинства. Кто виноват и что делать? Мабуть, у ситуації, що склалася шукати винних не потрібно, а щось робити - необхідно! Що саме? На рівні держави: - розвиток економіки, створення нових робочих місць у регіонах, адже основними чинниками трудової міграції є економічні проблеми; - відродження гасла: “Семья - ячейка общества”, реалізація різноманітних проектів таких, як “Служба захисту дітей”, державних програм, в основі яких - відродження родинних цінностей.
На рівні освіти:
* впровадження курсу “Етика сімейного життя”;
* створення шкіл родинного виховання для батьків.
На рівні суспільства:
* піднімати проблему соціального сирітства в ЗМІ;
* виносити обговорення питань сімейного виховання на широкий загал.
На телебаченні - безліч каналів, на каналах - безліч програм та різноманітних шоу.
Які проблеми тільки не висвітлюють журналісти: політика, кримінал, аномальні явища природи, здоровя, надзвичайні можливості людини, життя зірок, секс... Чомусь на жодному каналі не зустріла передачу про сімю, яка б розкривала проблеми батьків і дітей, допомагала б знайти спільну між найріднішими людьми, давала б цінні поради щодо родинного виховання.) На рівні сімї : - є цінності матеріальні і духовні, є цінності тимчасові й вічні, а сімя - найвища цінність людського життя, бо саме в ній формуються поняття про інші цінності; - було б ідеальним те суспільство, в якому кожен може стверджувати: моя родина - моя радість.
На рівні кожного: Я уявляю себе частинкою Всесвіту, вірю в карму і в те, що ми прийшли в цей світ недаремно, а ще знаю,що за помилки батьків часто розплачуються діти, інколи дорогою ціною.
Якими треба бути обережними й обачними у своїх вчинках! Якими терплячими, люблячими у ставленні до своїх рідних! Як поступово , але міцно вибудовувати сімейні цінності і берегти їх! Справжнє щастя потребує високої напруги сил. Таке щастя - завжди свято. І чим далі йде життя - тим міцнішими стають звязки між близькими людьми. Розмова про сімю, про дітей трудових мігрантів - справа серйозна. Про це можна говорити без кінця-краю. Всіх проблем не торкнешся, на всі питання не відповіси. Та я й не ставила перед собою такого завдання. Мені хотілося торкнутися тільки деяких з них і поділитися своїми думками.
Участь у проекті справила на мене надзвичайне враження: я по-іншому подивилася на навколишній світ, як матір - на своїх власних дітей, як вчитель - на своїх учнів, як громадянин суспільства - на проблеми, які потребують нагального вирішення. Завдяки таким проектам світ змінюється на краще, нехай не весь, хоч маленька частинка, адже це так важливо, коли ще одна дитина на Землі стала щасливішою.
Будьте щасливими!
Контактна особа:
Світлана Сергата
ДЕГО ”ФЛОРА”
flora2000@inbox.ru
-
Газета для добрих людей. Спецвипуск до 100-річчя з дня народження матері Терези
05-08-2010
Коли мені було п’ять років, ми з мамою йшли через поле до її села, що було далеченько від нашого, – згадувала блаженна мати Тереза. – Я тримала маму за руку і була щаслива. Якоїсь миті мама зупинилася і сказала: – Ти взяла мене за руку і почуваєшся в безпеці, бо я знаю дорогу. Саме так ти маєш триматися за руку Матері Божої. І вона упродовж усього твого життя вестиме тебе добрим шляхом. Ніколи не відпускай її руки.
– Так я і вчинила, – казала мати Тереза, – все своє життя я тримала Марію за руку. І нині анітрохи не шкодую з цього приводу!
Це сталося задовго до того як мати Тереза отримала Нобелівську премію миру за своє багаторічне безкорисливе служіння людям, людству, за своє безмежне терпіння, працьовитість, за свою віру, за своє проповідування Добра й Любові.
Таким проповідуванням було все її героїчне,великотрудне життя, тож задовго до цього всього, задовго до того, як весь світ дізнався і заговорив про матір Терезу і сповнився до неї Любові та Вдячності, задовго до того, як люди оголосили її Блаженною, – набагато раніше вона була звичайною маленькою дівчинкою зі звичайної сім’ї.
Дівчинка, яку потім назвуть матір’ю Терезою, побачила світ 16 серпня 1910 року в місті Скоп’є. Зараз це місто – столиця невеликої балканської держави. А тоді, у 1910 році, Скоп’є було глибокою провінцією мусульманської держави – Оттоманської імперії.
Народилася дівчинка в сім’ї заможних албанських католиків. Під час хрещення 27 серпня 1910 року дитині дали ім’я Аґнес Ґонджа. Прізвище цієї сім’ї було Бояджиу. Ґонджа Аґнес Бояджиу – таке повне ім’я матері Терези. Аґнес була третьою дитиною в сім’ї.
Мати Тереза не складала багатобюджетних планів. Вона просто день у день блукала по індійських вулицях і просила милостиню для своїх підопічних – дітей, жінок і старих людей. Тут, у Калькутті, поміж купами сміття, вона заснувала школу.
Вона навчала нікому не потрібних дітей мити руки. Навчала їх грамоті, і класною дошкою в її школі були тротуари. Мати Тереза прагнула щось робити для людей. Не було у неї грандіозних проектів. «Любити» – «не любити», і втримати межу між цими двома поняттями. І творити мале. Але з великою любов’ю.
Так була започаткована система дитячих притулків для небажаних і бездомних, для знедолених дітей. Для немовлят зі сміттєзвалищ. Для крихітних інвалідів та сиріт.
Аґнес Ґонджа – мати Тереза забирала з вулиць Калькутти безпритульних, голодних, охлялих,недужих і вмираючих, намагалася полегшити їхні страждання.Вона робила тільки те, що могла – мила виразки, бинтувала, лікувала, годувала й дарувала надію.
Вона не розраховувала ні на славу, ні на визнання. Тоді мати Тереза навіть не знала, що поголос про блаженну монахиню дійде до міської влади. До влади, що не могла дозволити вмирати мільйонам бездомних, нещасних і злиденних людей.
Коли чутки про матір Терезу дійшли до міської влади, її розшукали й запропонували величезне приміщення, що прилягало до храму богині Калі. Раніше в ньому тримали жертовну худобу для потреб храму. У цьому приміщенні виявилося досить місця для знедолених. Воно було дуже велике і дуже темне. Мати Тереза прийняла його.
Мати Тереза творила маленькі справи. Але з великою любов’ю. Щодня, не дозволяючи собі й хвилини перепочинку, вона доглядала людей, уражених страхітливими тропічними виразками.
Вона гляділа дітей, клопоталася, шукала кошти і продукти й організовувала їх доставку. Вона шукала медикаменти, збирала пожертви, намагалася порятувати від смерті кожного, хто потрапляв до Будинку Помираючих. Втішити й вилікувати кожну сироту. Все за умов постійної нестачі людей, готових розділити з нею її тягар, за умови нестачі ліків, харчів і найнеобхідніших речей...
* * *
Аґнес Ґонджа Бояджиу народилася 1910 року в македонському місті Скоп'є в албанській сім'ї. У 12 років вирішила стати черницею. У 18 років вступила до ірландського католицького ордену. Здійснювала місіонерську діяльність в Індії. У 1948 році заснувала Орден милосердя.
Найголовніша її обітниця: «Усі сили присвятити найбіднішим». У 1976 році удостоєна першої нагороди Папи Римського Іоана ХХ. У 1979 отримала Нобелівську премію миру. Завершила життєвий шлях 5 вересня 1997 року. Після смерті була беатифікована як блаженна Тереза з Калькутти.
Благодійний театр «МІСТО СОНЦЯ»
www.misto-sontsia.org.ua
(050) 4 111 633
-
«Серце в мене напевно з каменю...»
03-08-2010
Євдокія Миколаївна Полуляченко народилася у селі Святе (яке згодом радянська влада вирішила через занадто релігійне забарвлення перейменувати на Озерне, бо поряд було велике озеро) Чернігівської області.
«Наша родина жила заможно: мати з батьком працювали і мали власне господарство», - згадує співрозмовниця. Але все з часом змінилося. Її батько написав заяву на вступ до колгоспу, а мати вперлася. Сталінська індустріалізація потребувала нових ресурсів. Представники влади експропріювали майже все майно, навіть вікна побили. «У тридцять третьому році почалася в нас голодовка. В нашій родині було п’ятеро хлопців і двоє дівчат. Усі хлопці повмирали», - з жалем говорить Євдокія Миколаївна. Згодом помер і батько. Щоб якось вижити героїня втекла до Києва, де працювала господаркою.
Почалася Велика Вітчизняна війна. З початком війни пані Євдокія повернулася до рідного села. Її сестра встигла вийти заміж за голову колгоспу. Коли прийшли німецькі війська і почалася практика збору остарбайтерів для праці до Німеччини, сестра змогла домовитися з німецькою адміністрацією, щоб замість неї поїхала Євдокія Миколаївна. Так наша героїня опинилася в Німеччині на «добровільних роботах». «Пан поліцай (не знаю, як його кличуть, ми всіх їх називали поліцаями) їде на возі, а ми біжимо за ним як собаки. Так до Чернігова дісталися, а там на потяги посадили і повезли до Німеччини. В Німеччині построїли у чергу, ходять вибирають, ніби як рабів продавали. Бачили, як гроші брали за нас. Тобто нас продавали», - розповідає про жахіття тих років Євдокія Миколаївна.
Працювала пані Євдокія на фабриці – на верстаках виробляла деталі для фронту. «Жили за колючим дротом, хоча краще ніж у концтаборі. Ми ж все-таки вважалися найманцями. Годували нас лушпайками: німцям варять їсти, а відходи – остарбайтерам, - каже Євдокія Миколаївна. – Капусту понарізають, рештки мітлою з підлоги позгрібають і нам з цього варили їсти. Їжа була тяжка».
Щоденний раціон «вільних працівників» складався із юшки, яка містили висушену капусту, хробаків та 200 грам хліба. Щоправда не завжди отримували свої 200, бо поки дійде до адресата шматок хліба, хтось відламає собі частину. «Я лівою рукою закривала очі, а правою їла, бо вижити хотіли, - із сумом розповідає Євдокія. – Інші дівчата не хотіли їсти, за це їх карали – батогом били, суп на голову виливали».
Виживання вимагало хитрощі та ризику. Іноді вдавалося красти картоплю на кухні. «Нас могли суворо покарати, але я візьму пару-трійку картоплин, прийду до бараку і сховаю у дірку у підлозі. Перевірка пройшла, я дістала картоплю».
Згадуючи під час розмови епізоди виживання, підопічна Карітасу, вимовила ім’я свого чоловіка. Йому випала краща доля: спочатку працював в господарів, а потім на маслозаводі. Звідти приносив їжу своєї дружині, а та вже ділилася з ближніми. «Ми зустрічалися біля туалету, я відпрошувалась, а Петро під огорожею прорив яму і так передавав пайок».
Але зла на німців літня жінка не тримає. «Були хороші в німців люди, а були й погані, як і скрізь, - зізнається вона. – Були співчуваючи нам, прагнули допомогти – більше їжі давали. Повариха німецька була хороша, а що вона зробить?»
Віт всіх тягот люди з глузду з’їжджали, вмирали і від важкої праці (до 16 годин на добу) і від психологічного оточення. Загалом Євдокія Полуляченко пропрацювала в Німеччині з 1941 по 1945 рік. Коли американські війська звільнили їх, то прийшлося діставатися до дому власним ходом. «Комусь пощастило, бельгійці нелегально у мішках перевозили до себе, а так ми всі мусили повернутися на батьківщину… Йшли по дорозі, хтось підвезе нас, а там вже на потяги погрузили нас і приїхали до себе».
Ніби на цьому мали скінчитися всі життєві негаразди, але важка доля не відпускала від себе Євдокію. Чоловік від неї пішов, а вона від нього у 1946 році народила дитину-інваліда (відгукнулися тяготи на чужині). Рідна сестра (та що вмовила німців замість себе сестру відправити) була незадоволена поверненням живої Євдокії, бо вже привласнила собі батьківську хату й ні з ким ділитися не хотіла. «Сестра в мене погана: була гірше за німців», - констатує пані Полуляченко.
Зараз Євдокія Миколаївна живе зі своєю донькою-інвалідом, її чоловіком (теж має інвалідність). Каже, що життя важке було і радіє, що завжди самотужки змагалася, а тепер є на кого опертися та відчувати людську увагу. Все сімейство щотижня відвідує працівниця проекту «Домашня опіка» з Карітасу Києва Марія Іванівна. «Спасибі що є дівчата, які до нас приходять», - усміхається вона.
А закінчила Євдокія Полуляченко на оптимістичній ноті. «О це мені зараз дев’яносто. Серце в мене напевно з каменю, що так довго прожила», - в чергове на обличчі цієї мужньої людини з’явилася щира усмішка.
А скільки ще є людей з важкою долею, скільки немічних старих, які потребують уваги?!?
Пані Євдокія тільки одна з осіб, для яких Карітас України здійснює проект «Домашня опіка». На кошти іноземних та місцевих донорів працівники Карітасу намагаються надати максимально якісну, комплексну допомогу, беручи до уваги не лише фізичні, а й духовні проблеми людини. У центрі уваги «Домашньої опіки» є особистість і те середовище, в якому вона змушена жити…
-
Втрачений рай
02-08-2010
Чому Боб краде велосипеди
Засіб пересування №1 в Амстердамі – безперечно, велосипед. У завулках, густо помережаних каналами й розвідними мостами, важко розминутися навіть двом автівкам. Затори бувають тут рідко лише тому, що більшість жителів міста воліє користуватися значно зручнішим видом транспорту – велосипедами. Кажуть, їх тут більше, ніж людей.
Найдешевші велосипеди – крадені. Щоб дістати байк лише за €10-15, треба йти на міст перед головними корпусами Амстердамського університету. Якщо постояти там дві-три хвилини, до вас стиха під’їде чоловік років 35-ти й підморгне: мовляв, хочеш велик? Він побоюється поліції, тож ми відходимо вбік. За мить велосипед мій. Чолов’яга називається Бобом. Каже, що красти велосипеди його змусило безробіття. «Я взагалі-то водій. Ну ще картини малюю, але то таке. Працював собі в невеликій фірмі. Роботу втратив через кризу», – пояснює він.
Питаю: «А держава хіба не допомагає?» Боб стенає плечима. «Допомога мізерна. Без цього мосту мені було б важко вижити», – каже, придивляючись до припнутих навколо велосипедів.
Допомагати працьовитим
Насправді Боб може й не говорити всієї правди. Допомога з безробіття в Нідерландах чимала, складає 70% від останньої отриманої платні (якщо та не була більша за €177 на день). Тобто якщо Боб каже правду, найімовірніше йому й за наявності роботи доводилося б не гребувати крадіжками велосипедів.
Допомога з безробіття є частиною великої державної програми соціального страхування. «Соціальна система в Нідерландах – чудовий зразок компромісу, – каже професор Ян де Бір, соціолог із бізнес-школи Амстердамського університету. – Характерною ознакою нашого політикуму є те, що в нас рідко буває переконлива більшість. Як правило, голландські уряди – коаліційні, до них входять і християнські демократи, й соціалісти, й ліберали. Тож коли дійшло до запровадження перших елементів системи соціальної опіки – ще десь на початку ХХ століття, хоч основний розвиток припав на повоєнні роки, – це був компроміс між християнами-демократами та соціалістами. І це пояснює, чому голландську систему часто сприймають як мішану, такий собі гібрид соціал-демократичної моделі скандинавських країн та консервативнішої моделі континентальної Європи. А оскільки за останні 20 років мала місце значна лібералізація, можна говорити вже й про елементи англо-саксонської моделі».
Якщо порівнювати цю систему з класичною «шведською», можна помітити, що в Нідерландах немає такого сильного наголосу на універсальних схемах, які б охоплювали всіх громадян. Тільки ті, хто працює, сплачують зі свого заробітку певні внески й потім отримують у разі потреби допомогу з безробіття, непрацездатності тощо. У скандинавських країнах, натомість, абсолютно всі мають право на допомогу. Ще одна відмінність від Північної Європи: там підкреслюють права, які кожен має як громадянин, у Нідерландах же наголошують на правах, які ви маєте як працівник. Існують дуже жорсткі правила звільнення працівників, скорочення штатів. І це ріднить систему з принципом німецької соціальної держави: «важливіше не допомагати тим, хто втратив роботу, а робити так, аби люди не втрачали її».
Пенсія для королеви
«Ми маємо три типи державної допомоги, – розказує професор де Бір. – Перший – страхування для тих, хто працює, на випадок безробіття (типово консервативний, німецький зразок). Другий – громадське страхування, незалежне від того, працює людина чи ні (переважно це пенсія, а також допомога для молодих батьків, удів та сиріт). І нарешті третій тип – загальна система державного медичного страхування. Є також соціальна допомога – щось на кшталт останньої соломинки для тих, хто не підпадає під попередні категорії; тих, хто зовсім не має засобів до прожиття. Передбачали, що це мала би бути незначна частка населення, але в 1970–1980-х вона стала зростати й тепер ми маємо близько 400 тисяч таких людей. Цілком можливо, що ваш друг Боб належить саме до них, а не до «простих» безробітних. Тоді це пояснює його скрутне становище. Адже соціальна допомога становить пересічно €1600. А з цих грошей треба ще сплатити за дороге помешкання».
Деякі види допомоги (наприклад, пенсію) досить легко отримати. Сам факт, що ви мешкаєте в цій країні понад 40 років і досягли 65-річного віку (з 2025 року цей вік збільшать до 67), дає вам право на мінімальну пенсію. «Процедура дуже легка, ніхто не соромиться незаможності, – каже професор де Бір. – Навіть королева отримує звичайну пенсію. Щоправда, в останні роки йде дискусія про те, чи реально підтримувати фінансово таку систему в майбутньому. Почасти саме тому уряд і вирішив збільшити пенсійний вік».
На протилежному кінці – соціальна допомога, якою люди можуть скористатися, якщо це єдиний для них спосіб вижити. Звертатися по неї частенько соромляться. Треба надати держслужбовцями інформацію про найдрібніші подробиці свого особистого життя. Так, якщо у вас вдома знайдуть дві зубні щітки, вам навряд чи нададуть допомогу; мовляв, ви приховуєте, що одружені й перебуваєте на утриманні. Коли хтось один із подружжя заробляє достатні гроші або коли людина має власний будинок – на них соціальна допомога не поширюється.
«Для молоді соціальна опіка взагалі дуже обмежена (це питання вирішує місцева влада), – розповідає де Бір. – Ви не можете отримати соціальної допомоги, якщо вам менше ніж 27 років – людина повинна вчитися або працювати. Втративши роботу, мусите прийняти будь-яку першу-ліпшу вакансію від муніципалітету. Деякі міські громади планують зовсім ліквідувати безробіття й допомогу безробітним. Наприклад, у Роттердамі всі люди, які звернулися по соцдопомогу, одержали натомість листа, що починався словами: «Вітаємо – ви отримали роботу!» І, гадаю, дуже погану роботу. Проте своє завдання соціальні служби виконали».
Ще рано передбачати ефективність цієї системи в нинішній кризі, але де Бір боїться демонтажу системи соцзахисту. Адже тепер, коли одружена людина втрачає роботу, то отримує допомогу лише протягом 2 років, після того – не має права на соцдопомогу, якщо чоловік чи дружина працює. Це означає різке падіння прибутків родини. І воно стане масовим уже цього року.
Нинішній уряд хоче скоротити бюджетні видатки на €45 млрд. Неминуче, що значну частину з цих грошей (6% ВВП) складуть саме кошти соціального страхування, €10-15 млрд, тож система стане ще жорсткішою, ніж була. Видатки можуть скоротити настільки, що вони вже не надаватимуть жодного захисту. Там, де колись була найщедріша державна допомога в світі, за 5-10 років постане вкрай незатишна система. «Долю держави добробуту вирішать на наступних виборах 9 червня. Найімовірніше, нова права коаліція ініціює реформи, які вкрай уріжуть соціальну державу в Нідерландах», – прогнозує де Бір.
Багаті діляться з бідними
Знаний у Голландії журналіст Кейс Брантс собаку з’їв на соціальних питаннях. Він переконаний, що до остаточної відмови від держави добробуту не дійде: «Система працює – принаймні поки не занадто багато людей вдаються до її допомоги, і держава має вдосталь коштів для її підтримки. Проблема є: народ старіє дуже швидко, й що більше старішає, то більше хворіє. У свій час запити на цю систему і кількість її користувачів були такі великі, що в певний момент допомогу з непрацездатності отримували одразу мільйон людей. І сьогодні ми знову це бачимо – пенсія стає проблемою».
Кейс наголошує – на відміну від багатьох країн, де соціальне забезпечення, зокрема охорона здоров’я, побудоване на принципі «все для всіх», у Голландії воно тримається на принципі пропорційності. Заможніші громадяни повинні платити за себе самі; якщо ж у вас недостатні прибутки, ви одержуєте послуги лікаря безкоштовно. Кожен сплачує внески до системи розподілу доброботу, але не кожен може нею скористатися на тому самому рівні. Можливо, в цьому ключ до порятунку, який дасть змогу обмежити бюджетні витрати й водночас зберегти основні елементи «держави добробуту».
Наостанок я розповідаю Кейсові історію Боба, чим змушую його трохи посміятися. «Як правило, ті, хто краде велосипеди, мають іще одну погану звичку, – каже він, – ви розумієте, про що я? Соцдопомога досить велика, а на дороге житло можна оформити субсидію. Вони продають велосипеди за €30-40, але коли йому справді потрібен укол, він віддасть вам його й за десятку. 90% крадіжок велосипедів в Амстердамі мають стосунок до наркотиків. Я майже певен, що ваш новий знайомий – ін’єкційний наркоман».
Чорно-біла веселка
Перевдягаюся в найгірший одяг, позичений у друзів. Кілька щедрих жмень бруду на старій куртці з секонд-хенду; на обличчі – тижнева щетина. Я повинен виглядати як амстердамський волоцюга. Мушу на власні очі пересвідчитися в тому, як працює центр для безпритульних та наркоманів на березі амстердамського каналу Зінґель. Це один із багатьох притулків, які організувала благодійна організація De Regenboog («Веселка»). Блискучий зразок компромісності голландської системи в дії: хоч організація приватна, левову частину коштів вона отримує у вигляді державних ґрантів. Навряд чи я зможу тут зрозуміти, чому Боб краде велосипеди, але якщо Кейс має рацію, принаймні відчую те саме, що й він, а це вже половина шляху до розуміння проблеми.
Коло входу до триповерхового будинку бачу з півдесятка людей. Усі без винятку чоловіки, переважно емігранти (якщо судити з зовнішності). Цей центр спеціалізується на роботі з іноземцями, тож я полегшено зітхаю: виглядатиму тут досить органічно. Мене сприймають насторожено. Все-таки я не наважуюся вдавати з себе ін’єкційного наркомана, яких тут більшість і яких особливо раді вітати. Складається враження, що працівники не такі вже й люб’язні до незнайомих відвідувачів, але принцип тутешньої соціальної роботи – допомогти всім і не ставити зайвих запитань.
У двох загальних кімнатах-вітальнях із абстрактними картинами на стінах кілька волоцюг п’ють каву з тістечками й дивляться телевізор, дехто навіть сидить в інтернеті. Вони вже помилися в душі, який виглядає трошечки гірше ніж душ у звичайному європейському студентському гуртожиткові (тобто краще, ніж у більшості українських). Після душу тут можна обміняти брудний одяг на чистий комплект і випити чаю в товаристві інших безпритульних.
27-річний суринамець Джонатан у доброму гуморі, тож радо починає розмову. Він ще малим із батьками переїхав до колишньої метрополії. Ходив тут до школи, добре вивчив мову – практично адаптувався. Однак після школи хорошої роботи не знайшов, а працювати абиде не хотів; почав «заробляти» на вулиці. Там і натрапив на наркотики. «Я крав велики, – білозубо всміхається він. – Кращі продаєш баригам із Лейдсеплейн, а гіршенькі сплавляєш самотужки. Я будь-який замок розпиляю за півтори хвилини. Але вже давно не краду – набагато простіше прийти в такий ось центр і отримати свою дозу. Авжеж, брате, це не так просто, треба відбути купу перевірок, те-се. Просто так будь-кому дози не дають».
Енцо Кролле з соціального центру «Амок», що опікується винятково знедоленими іноземцями, каже – такі установи є фактично продовженням системи соціального захисту, хоч і допомагають тим, хто перебуває поза нею. Адже 80% фінансування центру надає міська влада Амстердама. Нідерландська система працює лише для своїх: без страховки іноземець не може отримати найелементарнішої медичної допомоги. Тому іноземці, передусім наркозалежні, приваблені міфом Амстердама, приїжджають із усієї Європи, маючи завищені сподівання, тоді як реальність виявляється вкрай жорстокою.
«У нашому центрі вони можуть переночувати, помитися, переодягтися в чисте. Маємо ін’єкційну кімнату для тих, хто вживає важкі наркотики вже 10-20 років. Там вони можуть безкоштовно отримати метадон. Часом допомагаємо цим людям повернутися на батьківщину, пройти курс терапії вдома, залагоджуємо проблеми з документами, іноді навіть сплачуємо за квиток», – розповідає Енцо.
Утім, після наступних виборів голландці очікують суттєвого скорочення соціальних видатків. Це означає, що державних притулків для літніх людей поменшає, а якість послуг у тих, що залишаться, впаде. Центри змішаного фінансування втратять частину своїх бюджетів і будуть змушені так само знизити рівень сервісу. «Веселка» може потьмяніти або й зовсім стати чорно-білою. А отже, поголів’я велосипедів в Амстердамі, напевно, скорочуватиметься. Однак пан Кролле дивиться в майбутнє з оптимізмом: «За 30 років ми вже бували в скруті, але завжди виживали. Для нас головне – працювати далі й допомагати людям. Попри все, в суспільстві є консенсус щодо важливості нашої роботи. Це найголовніше».
-
Дайджест філантропії No.6, 2010
28-07-2010
Цей номер присвячений новинам у сфері філантропії в Україні та за кордоном. Пропонуються конкурси, семінари, вакансії щодо актуальних питань філантропії. Розглядаються зміни щодо реєстрації благодійних організацій в Україні, різні підходи та думки з оцінки філантропічної діяльності.
Електронна підписка на бюлетень за ел. адресою:
PhilanthropyUkraine+subscribe@googlegroups.com
-
"Кореспондент" про проект ФСЄ зі створення центрів дозвілля для людей похилого віку
27-07-2010
Ознайомитися з матеріалом можна тут.
|
|
